1. Ми зібрали для вас дописи користувачів соціальних мереж Facebook та Twitter, які приєдналися до нашого нового проекту #BeEuropean та розповіли свої історії про те, що для них особисто означає бути європейцем. Автори найцікавіших публікацій отримають шанс відвідати Брюссель, Представництво України при ‪‎ЄС, а також Європейський парламент. Тож запрошуємо всіх долучатися та ділитися своїми думками. Публікуйте свої історії під хештегом #BeEuropean на Фейсбуці та у Твіттері, додавайте яскраві фото або відео та обов’язково робіть у Фейсбуці тег @Міністерство закордонних справ України / MFA of Ukraine, щоб ми побачили ваш пост.
  2. Antonina Maksimova: Я пересуваюсь на інвалідному візку,всі свої 27 років. Всі мої друзі та близькі кажуть, що я такий собі «живчик», а я посміхаюся у відповідь не люблю похвали бо вважаю, що кожен з нас може більше ніж думає. Моє життя було від самого початку не як у звичайної дитини з інвалідністю і все завдяки одній єдиній людині – моїй мамі.!
    Мама родом з Луганської області та не зважаючи на те завжди мала про європейські погляди на життя, в молоді роки з моєю старшою сестричкою переїхала в Львівську область в маленьке шахтарське містечко Червоноград де я і народилася. Мама не схилила голову перед обставинами і не дала цього зробити мені. Хоч тепер іноді хапається за голову від моїх планів та бажання змінювати світ навколо себе,
    Європейськість має дуже багато визначень одне з яких «Рівні права» «рівний рівному» цю істину ми почали впроваджувати в життя ще з початку навчання в школі коли мені безпідставно скорочували години навчання – от тільки подумати діти мріють про зменшення уроків, а я добивалася щоб мені їх збільшили . Мама навчила першим азам англійської мови не мов би стратегічно прорахувавши все на перед. А , потім був мій шкільний випускний до якого разом зі мною готувалося ледь не все моє місто бо мене якщо чесно після слів мого класного керівника « ти отам в куточку стань постій поки всі пройдуть, а потім приєднаєшся щоб не заважати» я не хотіла виходити на площу , але мене вмовили, а після того як мене однокласники на руках винесли отримувати атестат на руках я зрозуміла , що багато чого можу зробити сама своїм прикладом.
    І так вирішила вступити до вищого навчального закладу Університет Україна радо відкрив перед мною свої двері факультет Соціальних Технологій і тут розпочалася моя боротьба за європейські соц.. стандарти, але без наглядного прикладу нічого ніколи не вийде і в цьому допомогла справа мого життя – плавання.
    Плаванням я почала займатися коли мені виповнилось 13 років, просто для реабілітації, але все перейшло в спорт. Перші нагороди, перші перемоги,звання Майстра Спорту України і робота в Параолімпійській збірній команді України з плавання так і розпочалося моє знайомство з Європою , відвідала 5 країн світу на різних спортивних форумах, та найбільше мені впали в душу Нідерланди де я побувала двійчі саме з цією країною хочу вас познайомити розповівши свою історію.
    Країна мрії!!!
    Вийшовши з літака я зрозуміла,що потрапила в казку. Людська посмішка робить чудо втому та всі негативні відчуття від перельоту зняло як рукою . Сервіс тут я відчула , що я звичайна людина яка може самостійна у всьому. Коли ідеш мальовничими вуличками, все потопає в квітах, а поруч бігають зайчики,так і зовсім тебе не бояться. Трапився неприємний для мене випадок, працівник готелю де ми проживали дізнавшись, що команда з України вирішив полегшити нам життя на чужині і заодно з нами поговорити перейшов на рос мову і почав питати « А, Украина это окраина России» друзі промовчали і тихо посміхнулися я страшенно обурилася і відповіла «Нет мы не окраина России, а красивая большая страна стремящаяся в большую европейскую семью», « да научи меня что небудь на вашем языке» Я посміхнулася взяла з його рук ключі від номеру і відповіла – дякую, чоловік повторив за мною – дякую і дуже зрадів коли в нього це вийшло. До слова до кіньця нашого перебування чоловік вже не тільки знав добрих двадцять слів мовою але і, що таке борш та вареники це був 2010 рік!!!
    А, я здобуваю вже другу освіту в універі «Україна» факультет Міжнародної інформації міжнародне право і точно знаю, що те чи буде Україна в європі і чи станемо ми європейцями залежить тільки від нас!
  3. PZU Україна: Навіть маленькі кроки можуть привезти до великого результату. Флешмоб #BeEuropean від Міністерства закордонних справ як раз про це. Кожна історія цього проекту надихає українців змінюватись: берегти природу, турбуватись про тих, хто поруч, поважати традиції інших народів, дбати про екологію, бути більш відповідальними.
    Нас флешмоб #BeEuropean надихнув розказати про своїх працівників. «Ну й виконують свою роботу, що тут такого?» - подумаєте ви. А от і ні! Стандарти, розпорядки, методички, процедури є у кожній компанії, однак чи достатньо цього? Іноді досить ідеї від працівника, яку зможе підтримати весь офіс. Так ми і почали збирати пластикові кришечки та використані батарейки, змінили лампи в офісі на енергозберігаючі, зменшили паперовий документообіг, періодично організовуємося для допомоги АТО, дітям, збирали одяг та книжки та багато іншого.
    А ще жодні корпоративні стандарти не навчать головному - бути відповідальними та людяними в роботі. Це заслуга кожного окремо. І ми прислухаємось до думки кожного, читаємо всі відгуки, не приховуючи радості від позитивних, і не пропускаючи повз вуха негативні. Адже останні дають відмінний привід далі працювати над собою і бути справжньою європейською компанією.
  4. Natalia Borshch: Ukraine is Europe!
    Бути європейцем – це бути ВІЛЬНИМ!
    Це легко подорожувати та бути бажаним гостем усюди.
    Це оточувати себе новими друзями, радіючи різноманіттю культур і веселці кольорів.
    Це бачити щасливі обличчя та щирі посмішки довкола.
    Це зустрічати безумовну повагу до кожної особистості.
    Це бути рівним, незалежно від життєвих обставин i свого корiння.
    Це шанувати традиції та звичаї народів світу.
    Це спілкуватися багатьма мовами та розуміти людей по очах.
    Це робити добрі справи й піклуватися про тих, хто цього потребує.
    Це мати безліч можливостей, обирати свідомо, заробляти чесно.
    Це мислити творчо, мріяти сміливо, діяти рішуче.
    Це щедро ділитися знаннями й корисним досвідом.
    Це із задоволенням отримувати якісні послуги, освіту й лікування.
    Це зберігати природні ресурси, покращувати довкілля й цінувати час.
    Це народжувати здорових і щасливих дітей.
    Це вірити, що все можливо, надихати й бути гiдним прикладом.
    Це пам'ятати iсторiю, змінювати сьогодення й будувати майбутнє.
    Бути європейцем – то є бути СОБОЮ,
    та з гордiстю відповідати на питання ‘where are you from?..’
  5. Микола Подрезан: БУТИ ЄВРОПЕЙЦЕМ – це СТВОРЮВАТИ РІВНІ МОЖЛИВОСТІ у ВСІХ СФЕРАХ ЖИТТЯ для УСІХ ЛЮДЕЙ, НЕЗАЛЕЖНО ВІД ЇХ ФІЗИЧНОГО СТАНУ.
    Доступність для інвалідів – не тілько норма життя у містах Європи. Це виконання фундаментальних тез «Загальної декларації прав людини ООН».
    У цьому пості я візьму на себе сміливість ознайомити Вас із деякими матеріалами зі свого архіву, що я збирав роками під час своїх мандрівок, які сягнули 51-ї країни на 5-ти континентах.
    Унікальні (з моєї точки зору) приклади створення доступності, а точніше, приклади сучасного надання рівних можливостей людям з обмеженими фізичними можливостями у Європі.
    1. Запрошую до Лондона. Ми йшли центром столиці Британії. Нам довелося зробити невеличкий гак, бо на нашому маршруті шляховики розвантажували інструменти для ремонту вулиці.
    Світлина №1
    Коли за 5 хвилин ми верталися тою самою дорогою, то переходити на інший бік вже не було потреби – біля місця ремонту лежав тимчасовий пластиковий пандус. Щоб не робити незручностей людям!!! А як у нас, коли ремонтують вулиці?
    2. Ми прилетіли до Лондону вранці, друзі дарували нам можливість 3 дні мешкати в одному з центральних готелів. Ми залишили речі та у зручному дорожньому спортивному одязі вийшли на прогулянку центром міста. Підішли до найдорожчого у місті, тобто, може й у світі пасажу «Burlington Arcade», під скляною стелею якого працюють елітні крамнички. Удвох з Наталкою швидко та без проблем подолали дві сходинки. Зайшли туди, як до музею гарних та унікальних речей. Через хвилину я відчув, що за нами стежить людина у сурдуті та циліндрі. Його видно ліворуч від Наталки. (№2)
    Десь хвилин з 10 ми майже зачаровано розглядали вітрини. І весь цей час ця людина в сірому вбранні нас «пасла», пересуваючись перед нами в нашому темпі. Я вирішив, що в нього викликала підозру людина у візку, іноземець (бо ми спілкувалися українською) у досить простому дешевому несвіжому вбранні. Мені здалося, що він вважає мене безхатченком чи злочинцем, який хоче щось вкрасти у цьому дорогому маґазині.
    Але за десять метрів до іншого виходу із пасажу на вулицю Пікаділлі наш «вартовий» відчув , що ми збираємося вийти назовні, швидко щось сказав кремезному охоронцю.
    Той швидко заскочив до дверей першого від виходу на вулицю маґазинчику та за хвильку з’явився перед нами, тримаючи в руках … розскладний пандус. (№3)
    Тобто, адміністратор в циліндрі побачив, що ми на вході самостійно долали дві сходинки, та відчув свою провину перед нами за скоєні незручності. Він знав, що з другого боку також є сходинки, і супроводжував нас, аби встигнути розкласти пандус хоча б з іншого боку. Коли я з’їхав із висоти якихось 30 сантиметрів, «циліндр» підійшов до мене і вибачився!
    3. Я чекаю на ліфт в центрі Мюнхену, столиці Баварії місті (№4).
    Цей ліфт піднімає людину на візку майже на саму гору міської ратуші (№5). Тобто для мене та інших візочників доступна башта в будинку, який почали зводити у середині ХІХ-го сторіччя.
    4. Також в Мюнхені я вперше побачив туристичний потяг (№6),
    адаптований для інваліда у візку.
    5. Деякі кабінки повітряної канатної дороги у столиці Португалії місті Лісабон доступні для візка (№7).
    6. У садочку в центральній частині Стокгольма (Швеція) розташована тумба з безкоштовною помпою для накачування камер коліс інвалідних та дитячих візків, а також велосипедів (№8).
    7. Ми приїхали до столиці Фінляндії міста Гельсінки. Заздалегідь я забронював хостел, адаптований для візочника. Але коли ми увійшли у двері, я відчув розчарування – до підлоги першого поверху було чотири чималенькі східці. Адміністратор здалеку побачила мене та попросила трохи зачекати. За хвилину вона та її колеґа на тачці, такій, як у супермаркетах вантажники розвозять товари, підвезла до сходів якийсь великий рулон із пластмаси.
    За лічені секунди дві тендітні дівчатка трансформували рулон в міцний пандус (№9) !!! Такий трансформер я побачив вперше.
    8. Вдруге з такою конструкцією я зіткнувся у Стамбулі, біля дуже гарної мечеті на березі протоки Босфор (№10).
    Упевнений, що комфорт для людей, зроблений у такий простий спосіб, не потребував якихось особливих дозволів від турецької будівельної інспекції.
    9. Усесвітньовідомий стамбульський пам’ятник ЮНЕСКО «Цистерна Базиліка» (VI-е сторіччя н.е.) обладнаний сучасним під’йомником (№11).
    Не думаю, що керівництво цього унікального об’єкту повинно було довго затверджувати його встановлення із турецькою владою та культурною орґанізацією ООН.
    10. Також у Стамбулі вперше за роки пересування візком я мав можливість піднятися ліфтом та подивитися наживо 360-градусну панораму «Битва за Стамбул» (№12). Небо на світлині – це сферичне живописне полотно, сфотографоване з площадки ліфта, встановленого у центрі циліндричної зали. Іншого в світі прикладу доступного для інвалідів комплексу панорами я поки ще не знаю.
    11. Приклад глибинного розуміння проблем, які можуть виникнути у інваліда. В Стокгольмі на контейнерах для сміття є спеціальні отвори для того, щоб візочник мав можливість викинути сміття, не принижуючи себе проханням до когось зробити за нього цю майже «інтимну» процедуру (№13).
    12. Упевнений, що цей пандус, яким я користуюсь на світлині №14, колись в об’єкті світової спадщини ЮНЕСКО – соборі Святого Марка у Венеції фаховий столяр збудував за лічені години. Зразок швидкого та економного вирішення проблеми для всіх храмів (та і не тільки) в Україні, які ще є недоступними для відвідувачів на візках.
    13. Фундаментальний пандус на головному фасаді стортингу (парламенту Норвегії) в Осло (№15) не псує загального вигляду цієї знакової будівлі.
    14. Спеціальна кнопка дзвоника для візочника на вході до адміністрації Президента Болгарії (Софія, №16).
    15. Масивний чорний пандус праворуч за білими колонами на головному фасаді робить Президентський палац в столиці Литви Вільнюсі доступним для відвідувача-візочника (№17).
    І наостанок. Світлина №18 зроблена на американському континенті, але цілком відповідає європейському та загальнозахідному відношенню до гуманітарних стандартів та цінностей. Показчик у паркінгу столичного міста Оттава біля велетеньської споруди парламенту Канади. Напис: «Паркінг заборонено. Дозволено паркування тільки за інвалідними посвідченнями та для сенаторів».
    Краще про статус ставлення до інвалідів і не скажеш!
    Для мене «Бути Європейцем» – це мати стосунок до створювання «безбарь’єрної країни» -України, доступної для усіх її громадян, незважаючи на їх фізичні можливості.
    Сьогодні для нашої держави деякі приклади, що я побачив у Скандинавії, Британії, інших економічно розвинутих країнах виглядають на рівні фантастики.
    Але чим ми – українці, гірші за болгар, литовців чи навіть турків. Ми МОЖЕМО та ПОВИННІ швидко зробити так, як у них. Окрім того, запам’ятайте пандус з пофарбованих дощок у головному соборі Венеції. Дешево та дуже ефективно!
    Та хіба важко зробити ще один отвір у контейнері для сміття? Чи ввести законодавчо великі штрафи для тих, хто займає на паркінгах місце, заброньоване для автівок інвалідів?
    Треба БАЖАТИ, НАПОЛЯГАТИ, ВИМАГАТИ та інколи просто САМИМ РОБИТИ свою рідну Україну європейською.
    Чи є Україна Європою, залежить від мене, від тебе, від усіх нас, українців! Від наших мрій, конкретних планів…
    Та , ГОЛОВНЕ, від нашої – моєї, твоєї - НАШОЇ ЩОДЕННОЇ РОБОТИ!
  6. Kateryna Babichok: #beEuropean - це побажати сьогодні один одному успіху! Вболівати за свої збірні і не зважаючи на те яким бути результат матчу посміхнутись вболівальникам іншої збірної. Подякувати за гру та сказати "Гра була неймовірна, молодці, good job"! Бути людиною понад усе! Ukraine&Germany
  7. Микола Подрезан: ЯК ШІСТЬ ЄВРОПЕЙЦІВ ДОПОМОГЛИ МЕНІ ЗУСТРІТИСЯ із ... МІКЕЛАНДЖЕЛО!
    Для мене бути європейцем – це поважати європейські цінності та жити за ними.
    Серед них одна з головних – повага до прав людини… Не зважаючи на його фізичні можливості.
    Одне з фундаментальних прав людини – мати можливість вивчити загальносвітовий культурний спадок усієї планети, створений попередніми поколіннями.
    Бути європейцем – це бажання дати можливість доторкнутися до вічних цінностей іншим, зробити доступним національне, загальноєвропейське та усесвітнє надбання!
    Візьму сміливість розповісти вам іще одну історію.
    Мілан. Не тільки велике, але й ВЕЛИЧНЕ місто. Один з головних італійських історичних та культурних центрів. Безліч храмів, музеїв, пам’ятників.
    Але Замок Сфорца (іт. Castello Sforzesco) – це дещо особливе. (Світлина№1)
    У фортеці, збудованій XV сторіччя міланським герцогом, у численних музеях можна ознайомитися із безліччю художніх скарбів. (№2)
    За гострого дефіциту часу мене було необхідно побувати як мінімум, у одному музеї – Пінакотеці (з грецької – приміщення, де зберігався живопис). Квитки були для мене та Наталії-супровідника безкоштовні, за що велика дяка правилам відвідування музеїв у Італії.
    Я пересувався залами, як уві сні – ліворуч та праворуч полотна Мессіни, Ліппі, Кореджо, Тьеполо, Каналетто. Наявність лише одного з цих шедеврів виводила б будь-який музей на світовий рівень. А тут їх – повторюю – БЕЗЛІЧ!
    Проте я шукав конкретний шедевр. Спитав у музейної служительки, де скульптура, що мене особливо цікавила. Вона вказала попереду праворуч потрібне мені приміщення.
    Моє серце забилося гучніше. Я перетнув поріг великої зали, підлога дальньої частини якої була розташована метри на 3 нижче за місце, де я стояв. Швидко досвідченим поглядом бувалого відвідувача світових художніх зібрань оглянув простір. Та очікувану скульптуру не побачив. На мою розгубленість миттю відреагувала чергова цієї зали, швидко підійшла до мене і спочатку італійською, потім англійської спитала, чи потрібна мені допомога?
    Я відповів: «Скажіть будь ласка, а де П’єтта?»
    - Вона там, унизу, за тією напівкруглою перегородкою!
    Я подивився на сходи, що були переді мною та зрозумів, що сил їх подолати у нас з Наталкою вже немає! Тим більше потім підніматися ними угору! На жаль, підйомника чи пандусу поряд не було!
    Жінка-чергова побачила розчарування в моїх очах та почала швидко–швидко схвильовано казати «Un minuto signore. Un minuto» Одну хвилину, пане! Одну хвилину! Потім щось ще казала, та я зрозумів, що вона прохала мене не хвилюватися, та поки оглянути інші експонати.
    І почала у когось щось питати у рацію. Досить швидко до неї приєдналася іще одна співробітниця музею. Вони щось емоційно обговорювали італійською, та спілкувалися із кимось двома телефонами.
    За декілька хвилин підійшов молодий хлопчина у музейному однострої і доступною мені англійською сказав, що вони зараз обговорюють із колегами, як допомогти мені потрапити до нижнього рівня зали. Потім він перейшов на якусь слов’янську мову. Виявилося, що на словацьку, багато що з якої мені, як українцю, було зрозумілим.
    За мить усі троє музейних працівників полегшено зітхнули, посміхнулися і хлопець майже урочисто сказав: «Прошу слідувати за мною!» (№3)
    Великим внутрішнім двором, залитим палким італійським сонцем, він довів до спуску до фортечного рову, де передав нас кремезному музейному охоронцю. Порахували, читачі, це вже був четвертий музейник, що брав участь у вирішенні нашої проблеми!
    Пан міцно тримав мого візка, поки під перекидними містками спускав нас до низу. (№4)
    Потім постукав у маленькі дверцята, котрі одразу відкрилися. За ними із посмішкою чекав ще один охоронець (п’ята людина у моїй маленькій історії!), котрий повів нас довгими вузькими коридорами службових приміщень. За п’ять хвилин цієї неочікуваної пригоди, що подарувала нам зустріч із підземеллями замку міланських герцогів, була натиснута кнопка ліфта. Майже миттєво двері відчинилися і нам посміхнувся ліфтер - 6-та (!) персона команди міланського музею, завданням якої було надати можливість українцю у візку подивитися ЛИШЕ ОДИН з експонатів італійського зібрання.
    Через декілька секунд ліфт піднявся та зупинився. Двері відчинилися. Перед ними нас зустрічали… усміхнена та щаслива наша знайома музейна трійця - дві тітоньки та молодий словак. Мовчки, жестом вони запросили мене пройти до маленької імпровізованої зали, що була відокремлена від великого простору напівкруглими перегородками.
    І я підійшов до «П’єтти Ронданіні», останньої, незавершеної скульптури Великого Мікеланджело Буонаротті, над якою він працював всього лишень за шість днів до смерті. (№5)
    Потім Наталя розповіла мені, що ці жінки попросили інших відвідувачів декілька хвилин почекати та не підходити до статуї, надати мені можливість особистого особистого побачення із роботою Генія. Також, вони і мою Наталію попросили зачекати, дати можливість побути мені наодинці з мармуровими Мадонною та Ісусом..
    Вихід з зали також відбувся у супроводі службовців музею. Та про це я майже не пам’ятаю. І ви повинні мене зрозуміти.
    До речі, подробиці моїх відвідин шедевру, про що ви прочитали вище, я відновив з пам’яті вже ввечері, у готелі.
    Ще раз порахував. І пам'ять підтвердила, що нам допомагали ШІСТЬ співробітників музею. Які, на перший погляд, просто чемно виконали свої службові обов’язки. Але я відчув особливе поважне ставлення до мене з боку стопроцентових вихованих ЄВРОПЕЙЦІВ!
    Коли ми такими будемо? Залежить від нас!
    І наостанок цього допису.
    За десять років до ситуації в Мілані знаковим для розуміння поняття «Відносини між людьми у Європі» культурним та, можна сказати, світоглядним шоком у мене стало декількахвилинне спілкування з іще одним європейцем.
    На початку двохтисячних років ми вперше потрапили до Флоренції. До того вже під час цього першого візиту до Італії мали змогу насолодитися колекціями музеїв Ватикану, інших скарбниць світової культури в італійський столиці.
    Головним для мене у Флоренції, а це дійсно місто-музей, було відвідати легендарну галерею Уффіці.
    Біля гарного старовинного будинку ми стали у чергу, що вела до каси. (№6)
    За хвилинку до нас майже підбіг адміністратор та запросивши рухатись за ним, підвів до іншого входу. Потім виніс нам два квитки. Такі ж як всім, тільки з ціною «Нуль Євро».
    І я, незважаючи на мої далеку від досконалості англійську, взяв на себе сміливість запитати в інтелігентного пана, чому, на мій погляд, у музейників в Італії якесь особливе ставлення до відвідувачів у інвалідних візках. Я ще раз підкреслив, що це на мій особистий погляд, який спирається на досвід відвідин музеїв у різних країнах та ще й на різних континентах.
    Пан зиркнув на мене блискавичним пронизливим поглядом і спитав, звідки я приїхав?
    Я відповів, що з України.
    Він до мене: «Це ви так далеко з Східної Європи? У візку? Вибачте, але я думаю що Вам, пане українець, було не просто і фізично, і організаційно, і певно, матеріально (при цьому він ще раз вибачився) приїхати до нас, у Фіренцу (так вони називають своє рідне місто!)".
    Я з ним погодився.
    Тоді він змінив навіть позу, у якій стояв перед нами з Наталкою, і майже урочисто сказав: «Ви, пане з України, мали можливість залишатися без зайвого клопоту вдома. А Ви перебороли фізичні та матеріальні перешкоди, щоб приїхати до нас в Італію та доторкнутися до наших культурних цінностей та святинь? Так як же ми, італійці, можемо ставитися без особливої поваги до таких наших гостей, як Ви?»
    Потім – хвилинна німа сцена. Не тільки у виконанні італійського музейника, а і нас з Наталкою...
    Потім він театрально розвернувся до дверей галереї та сказав мені: «Прошу пройти до творінь італійських та світових геніїв!»
    Ніби підняв завісу на початку театрального дійства...
    Саме тоді я і отримав один з перших, швидких, проте глибинних уроків, що таке гуманітарні європейські принципи.
    Бути європейцем – це не тільки дозволити, а й ще свідомо сприяти кожній людині в її бажанні саморозвитку, навчання, підвищення культурного та інтелектуального рівня!
    Нам є куди розвиватися в Україні!
  8. Vladimir Adamov: Нещодавно став дуже радий перемозі нашого міста у конкурсі на встановлення станції для ремонту та обслуговування велосипедів «FixHere». Це один з цікавих кроків направлених на розвиток інфраструктури, але, нажаль, цього ще дуже замало для цивілізованого вирішення проблем з впорядкування культури користування велосипедами. Не відомо коли ми дочекаємось таких вело доріжок, як у Мюнхені, де кожен учасник руху може відчувати себе у безпеці при дотриманні правил.
    Поки вело-інфраструктури ще не існує, хотів би наголосити, що кожний учасник дорожнього руху має право розраховувати на те, що й інші учасники виконують ці правила. Небезпека для велосипедистів виникає не тільки при хаотичній їзді на дорозі, швидкому проїзді пішохідних переходів, але й при швидкій їзді у парках та скверах, де проводять час в цю пору багато людей, це становить в першу чергу небезпеку саме для відпочиваючих. На жаль, не всі знають правила руху, і тим більше не всі їх дотримуються, але, погодьтесь, ми повинні завжди поважати один одного!
    ‪#‎BeEuropean‬
  9. Микола Подрезан: Бути європейцем – це мати бажання гарно робити свою справу та не боятися бути новатором!
    Для мене Україна – це Європа, тому що і ми можемо робити щось, чого не можуть там.
    Притому це не лише літак «Мрія» чи суперракети з Дніпровського «Південмашу», унікальні операції, які майже голими руками роблять українські хірурги, чи гопак у виконанні ансамблю Вірського…
    Розповім вам таку історію. На першій світлині я поряд з чарівною молодою болгаркою.
    Мій телефонний дзвінок влітку 2013-го року та запрошення на каву до одного зі знаних кафе у центрі Софії, були несподіванкою для неї. Нам з Наталкою приємною новиною була розповідь про те, що дівчина взяла шлюб, переїхала жити до Софії, працює у Національному банку Болгарії. Та готується стати матусею.
    Із Лідкою (таке ім’я цієї привабливої брюнетки) я познайомився за 10 років до цього фото, у Києві, коли вона приїхала до нас брати участь у Міжнародному відкритому конкурсі «Міс Україна на візку-2003».
    У фіналі брали участь молоді білоруска, болгарка (Лідка), росіянка і три красуні-українки (№2).
    Скажіть мені, будь ласка, чи не є європейками ці гарні, ефектні, сучасні, впевнені у собі дівчатка? (№3)
    Чи звертаєте Ви хоча б якусь увагу на їх візки? Повірте мені - цих красунь їх візки та «особливі потреби» зовсім не бентежать!!! (№4)
    За два тижні Лідка стала однією з переможниць! Разом із українкою. (№5)
    Під кінець зустрічі у Софії вона сказала, що має дві найяскравіших події у житті, кожна з яких докорінно змінила її життя – це її весілля у Варні та конкурс у Києві.
    Тепер для неї головною подією у житті є народження дитинки. Та я згоден, щоб наш український (за моєю інформацією, до цієї пори не перевершений конкурс для молодих дівчат-візочниць) займає в її житті 3-є, почесне місце… Україна – це Європа!
    На світлині (№6) – центр Риму, Via Imperiale, квітень 2013-го року.
    Чарівна жінка із італійським трикольором в руці та з донькою поруч, яка мешкає під Римом у любові та злагоді із здоровим чоловіком-італійцем, у далекому 1996-му році стала призеркою першого національного конкурсу «Міс Україна на візку». Бувшій киянці Ірині (хоча, чи бувають кияни бувшими?!?) наш конкурс допоміг позбутися комплексів неповноцінності та страхів меншовартості, повірити у себе та сміливо будувати своє життя!
    Соціальне шоу, започатковане в Україні, конкурс з позначкою «Made in Ukraine» змінив долі європейським дівчатам!
    Повторюю: бути європейцем – це працювати наполегливо, ефективно, креативно! Та допомагати (за можливостями) знайти себе та перебороти проблеми тим, кому в цьому потрібна підтримка!
    Україна – це Європа!
  10. Iryna Dobrohorska: Про shared economy і бельгійську солідарність.
    Коли переносять літак на 7-45, а потяги до Завентему не ходять, рятує блаблакар. Словом, я найшла водія, який теж вилітав із Завентему, але кілька годин пізніше. Пояснила йому ситуацію, шо в мене нема машини, змінили літак, а добратися дуже треба. І ось, він погодився мене забрати о 4-30 ранку з-під дому, і я тут. Виявився бізнесменом, який займається переробкою їжі і навіть має проекти в Україні. Ризик? Ризик. Випадок ще раз показує, що світ не без добрих людей. А shared economy й допомагає будувати стосунки на довірі, навіть до незнайомих людей.
  11. Николай Парфюмер: – Хто я такий? – питав я у батьків, коли ще був зовсім маленьким. – Українець, звичайно. – відповідали мені батьки. – Але хто ж такі українці? – продовжував я питати, хоча відповіді так і не отримав...
    Пройшло небагато часу з того моменту, і я, вже дорослий, можу відповісти звідки мій народ, хто мій народ, і хто я такий врешті-решт…
    Що мається на увазі під висловами «бути європейцем», «бути Європою»: географічне розташування конкретної країни у рамках карти Європи? Більшість з нас відповіли б, що європейська країна, це та, яка знаходиться у Європі. А відтак європеєць – це той, хто належить до тіє чи іншої країни. Чи правильне це твердження? Хіба європейці тільки лише за географією?
    Для мене «бути європейцем» – це насамперед мати європейський дух. А це - дух єдності, дух волі, дух соборності.
    Для мене Європа – це демократичний лад. А народи, які сповідують найголовніший принцип демократії – свободу – і є європейськими. Бо що може пов’язати ці країни між собою, крім територіального розташування? Тільки прагнення до свободи (а Україна, між іншим, одна з небагатьох, яка століттями показували наскільки прагне до неї).
    ‪#‎BeEuropean‬ – це розуміти, що ми, українці, частинка Європи не завдяки географічному розташуванню, а завдяки самоусвідомленню.
  12. Микола Подрезан: Як я був європейцем … в Азії, Африці та Південній Америці!
    Чимало наших друзів чи то друзів у «лапках» досить часто задає питання – Україна? Чи є то Європа? Українці – чи є вони європейцями?
    Для мене цього питання не існує, хоча життю нашому в рідному домі ще йой- йой, як же ж далеко до європейського рівня. Кажу це не із чужих оповідей, а зі власного досвіду. Бо побував вже у більшості європейських країн, до того ж – у багатьох – неодноразово.
    І все це виключно у інвалідному візку.
    Але в цьому пості розповім (та й світлинами підкріплю!), що за кордоном нас, людей із синьо-жовтим прапором, вважають мешканцями Європи.
    1. В Індії досить часто до людей із світлою шкірою звертаються батьки з проханням сфотоґрафуватися з їх дітьми. У Делі і до мене підійшов чоловік та спитав: чи можна зробити світлину, а потім запитався, звідки у мене така гарна сорочка? Я відповів, що я - з України і на мені національне вбрання - «вишиванка». Чоловік озирнувся та почав гукати дружину з дітьми, при тому кричав: «Цей європеєць дозволив зробити фото!». Для татуся цих малюків українець є європейцем!

    2. Так було й у Шрі-Ланці, коли діти кликали один одного: «Біжіть до нас. Цей дядько –європеєць дозволив нам потримати олімпійського смолоскипа!» Від пекучого сонця мене у мандрівках береже бейсболка із написом «Ukraine». І учням цього вистачило, аби ідентифікувати Україну як частину Європи.
    3. У Гімалаях, в Непалі, у місті Покхара, у передгір’ях леґендарної 8-ми тис. метрової гори Аннарпурна теж дітлахи просили дозволу на фотосесію. А потім їх вчитель спитав: «Як довго, та як саме Ви до нас з Європи добиралися?» Браво! Для освічених непальців Україна – це Європа.
    4. Кінець землі. Південна Африка. Найпівденніша точка африканського континенту. Усі, хто відвідує мис Доброї Надії кажуть, що це особливе, майже сакральне місце. Ми теж відчули якесь внутрішнє хвилювання. Як і усі, сфотоґрафувалися біля дошки із ґеоґрафічними координатами. І Наталя звернула увагу, що на мене дуже уважно дивляться декілька кремезних молодих хлопців у спортивних одностроях. Потім один з них підійшов, і збентежено спитав, чи то не олімпійський смолоскип я тримаю? Прочитав напис на кепі, спитав дозволу сфотоґрафуватися і голосно гукнув приятелів: «Мерщій до мене! Тут пан з Європи дозволяє з ним сфотоґрафуватися!» Виявилося, що то була студентська збірна Аргентини з реґбі. Потім були питання «Хто Ви ?» «Як ви у візку сюди добралися?» та багато інших…

    5. І на останок. Коли я їхав з українським прапором пляжем Копакабана у Ріо-де- Жанейро, мене запросили зупинитися біля піщаної скульптури її автори – молоді хлопці. По хвилині спілкування сказали мені, що дивилися футбольний турнір Євро-12, їх друзі були у Києві на матчах (я справді на власні очі бачив чимало вболівальників з Бразилії на вулицях Києва) та побажали, щоб збірна України в наступному чемпіонаті стала переможницею.
    От так у Америці, Азії та Африці я особисто відчув - люди знають, що Україна – частина Європи! А не частина бувшого СРСР, чи провінція Росії…
    А ми, українці, європейськість нашої Батьківщини маємо відчувати, як національну їдею!
  13. Наталья Мирошникова: Живу у Кривому Розі, як і всі мешканці цього міста - добре знаю, що таке важка промисловість. У 2014-2015-му двічі відвідала місто Кошице у Східній Словаччині. Словаччина - маленька у порівнянні з Україною, але дуже схожа із нею. Словаки розуміють українську мову без перекладача, хоч їм і смішно, бо маємо незвичну для них вимову слів. Кошице - маленьке у порівнянні із Кривим Рогом, але схоже із ним. Кошице - промисловий центр Східної Словаччини, у якому розташовано найбільший металургійний комбінат Словаччини - U. S. Steel Kosice. Більше того, - із Кривого Рогу до Кошице ще за радянських часів була прокладена залізниця, якою транспортували залізну руду із мого рідного міста на Кошицький комбінат, що працював саме на нашій сировині. Ця залізниця працює і зараз, комбінат Словаччини і зараз отримує сировину із Кривого Рогу! Ми багато років були пов'язані, але спитайте у пересічного мешканця міста, - чи він знає про це? Навряд чи.
    Отже, що мене вразило у цьому спорідненому нам місті? Найперше, - то його жовто-блакитні кольори. Так! Саме жовто-блакитні стяги зустрічали нас при в'їзді у місто. Їх було так багато, що здавалося ми не виїжджали з України. Міські автобуси теж пофарбовані у жовто-блакить. Наш словацький колега, навіть пожартував, що то на нашу честь, і лише трохи згодом пояснив, що ми прибули напередодні дня міста, і всі ці стяги - до свята :-). Друге, що вразило, - це ставлення місцевих представників влади до майбутнього свого міста. Розуміючи, що часи залізної руди та металу незабаром скінчаться, що місту потрібні інші містоутворюючі важілі, - основним напрямком розвитку зробили науку, інформаційні технології та туризм. Було створено IT-парк, у якому насьогодні вже працюють сотні спеціалістів, - цікаво, що багато хто з них - родом із України, запроваджуються програми для іноземних студентів із безкоштовного навчання на певних спеціальностях, які вважаються перспективними для міста, найкращих заохочують залишатися. Динамічно розвивається туристична галузь, у 2013-му Кошице стало культурною столицею Европи, у 2015-му було запроваджено авіасполучення Кошице- Київ. Тому для мене - бути європейцем - це рухатися у ногу із часом, працюючи для розвитку своєї країни та міста, робити реальні справи, а не "паперові" та PR.
  14. Artem Riasa: Ми багато говоримо, про дорогу України до Європи , але що цей шлях означає та до чого ми йдемо? Багато думок з цього приводу.
    Є люди що вважають , що це поліпшення заробітків та норм життя в цілому ніби на "завтрашній день" і при цьому нічого не зробивши реформ ні в країні, а головне, ні в собі і , на жаль, таких популістів-європейців багато.
    Що до мене,я вважаю, що вступ до європейського союзу - це майбутнє Української держави, це шлях перебудови нашого панства та суспільства загалом. Так, це не легко та на це підуть не місяці і навіть не п'ятирічки, а роки, але це вимушений крок.
    Багато маємо євроскептиків, які кажуть: " Все було і так не погано", або "Ми могли б і так жити". Так могли, так в якійсь мірі не погано, але чому не можна жити краще? Наприклад візьмемо безіменний завод чи авто/вагонобудівний, чи молоко/текстильний, який завжди працював тільки на країни СНД та мав малі кошти для "латання дір" у своєму бюджеті. Зараз, звичайно, йде складний процес переорієнтації на країни Європи та світу. Що в цьому поганого, що старі радянські ДЕСТи( ГОСТи), які обмежували продукт тільки на один ринок збуту, заміняться світовими стандартами виробництва та українські товари з’являться по всьому світу і зрештою самі українці матимуть якісніші продукти виробництва?
    Так, ми вибрали на Революції Гідності не легку стежку, але якщо ми разом, одним фронтом підемо вперед, побачимо плоди наших старань. Фортеця благополуччя будується з малих камінчиків - наших старань. Кожна виповнена праця на совість, кожна гарна оцінка в заліковій книжці чи класному журналі, кожен викинутий сміття до смітниці, кожне нове висаджене дерево на суботнику - це той камінець до будівлі гордого шляху ‪#‎BeEuropean‬, нашого муру від злигоднів та тої омріянної фортеці благополуччя.
    Почни з себе! Особисто я почав той шлях. Зараз навчаюся в Європі на факультеті міжнародних відносин, щоб принести досвід подолання того європейського шляху польських друзів до нашої країни.
    Приєднуйся і ти до будування оновленої держави ‪#‎Україна‬!
  15. Masher Adamova: Быть европейцем в первую очередь это любить ту страну в которой родился и живешь! Любить и беречь природу используя экологические виды транспорта. Быть европейцем это жить удобно и в комфорте , для себя , а не для того что бы выставлять всем напоказ , порой не честно заработанные, машины и квартиры. Быть европейцем это откладывать сбережения смолоду и позволять себе отдых в пенсионном возрасте где-то на Канарских островах . А не как у нас продавать картофель в переходе.
    Быть европейцем это ценить и чтить свои традиции. Украинцы издавна были гречкосеи и выпекали хлеб. Это наши корни и мы должны восстанавливать традиции здорового питания и долголетия на украинских продуктах !
    Украина уникальная , богатая многими полезными ископаемыми , неповторимой природой, красивыми женщинами , трудолюбивыми людьми страна! 💛💙
  16. Maria Smirnova: Что для меня значит #BeEuropean
    Честно сказать, это понятие очень растяжимое и тут можно написать целое эссе или диссертацию. Я же постараюсь кратко описать свои мысли.
    Прежде всего, это не быть #хрюшкой ( или паразитом). Это значит уважать место в котором ты живешь ( сортировать мусор, не гадить в подъезде, не ломать лифт или скамейки в парке и т.д), уважать чужой труд ( к примеру уважать труд человека, работающего в сфере сервиса и т.д), уважать других людей, не только на улице, но и в общественном транспорте, соблюдать правила дородного движения и быть культурным водителем ( уважающим пешеходов) и т.д. Список может быть бесконечным. Далее нужно ценить место, где ты живешь, а именно окружающую среду. А что такое окружающая среда – это все то, что нас окружает, это природа, животные, город, другие люди. И конечно же, нужно любить свое государство, гордиться его людьми, гордиться достижениями этих людей. Государство это мы, люди, а не только власть. Власть это тоже люди, и банальные меры приличия и взаимоуважения их тоже касаются.
    И тогда, если будет баланс между уважением людей к окружающей среде, городу и друг другу, уважение властей ( чиновников) к людям и городу, то будем мы жить как в Европе.
  17. Viktoriya Kuznietsova: Дуже хочеться аби ми українці та наша держава стали повноцінним членом ‪#‎Європи‬!!!
    Зараз беру участь у нараді батьків,організованою райадміністрацією Белень - однієї з центральних португальської столиці, з приводу ініціативи міста,запровадженої у 1997! році, а саме-літні табори для дітей,молоді і старшого покоління 50+ тих громадян,які проживають у цьому районі... Нема слів,бо бюджетом столиці витрачається на 1 дитину молодшого віку по 200€ за 10днів (записатися можна на 4 зміни) ,а батьки витрачають символічну плату у 10€!! Включено все: транспорт, їжа,розваги, басейн, нагляд,страхування тощо ... Діти влітку знаходяться під доглядом наглядачів щоденно з 8:30 до 17:30, просто неба і на пляжі проводять усі дні,коли батьки працюють. Цього року записано майже 900 дітей на ціле літо і намір керівництва мерії-наступного року подовжити цю практику і до середини вересня (в Португалії навчальний рік розпочинається після 20/09) . Але головне навіть не це,для нас звичайних громадян-здорових громадян.... Головне-що така ініціатива поширюється не тільки на людей похилого віку,але й на осіб з обмеженими можливостями,для діточок на візках-батьки яких вже не тільки фізично,але й психологічно дуже втомлені доглядати за ними: це неперевершена допомога!!! Після безпосереднього знайомства з надзвичайною людиною-учасником проекту "Планета Земля-погляд з інвалідного візка" Миколою Подрезаном я усвідомлюю,наскільки важко таким людям в Україні і який він сильний духом і надихає інших жити повноцінним життям! Веде нараду заступник мера,відповідальний за цю ініціативу,молодий чоловік,у якого дитина-повний інвалід,пояснюючи,наскільки це важливо і для нього особисто... Багато ще хочеться написати,головне виклала...‪#‎ВсеДляЛюдей‬! #BeEuropean
  18. Maria Yurieva: ‪#‎BeEuropean‬ ‪#‎Польща‬ Kiss and Ride in Warsaw. Нещодавно у Варшаві з'явилось таке собі ‪#‎knowhow‬ . Тепер біля входу в метро та на вокзал є смуга , яка називається ‪#‎kissandride‬ . Але що це означає ? Кожен автомобіль може зупинитися на цій смузі максимально тількі на дві хвилини, щоб швидко поцілуватися та попращатись з близькою людиною. Головна мета цього проекту - створення простіру для водіїв і автомобілів , щоб вони могли швидко запаркуватися , коли підвозять членів своєї родини до міського транспорту. Адже біля великих транспортних вузлів завжди мало місця щоб запаркуватися. Це дуже спрощує рух , наприклад , коли батьки щоденно підвозять своїх дітей до метро. Також , уявіть собі сімейну пару , яка вже відзначила багато круглих річниць , у чоловіка є час , щоб вийти з машини та відкрити двері свої жінці. Ці місця легко розпізнати , вони дуже кольорово розмальовані на трасі! Ініціатива реалізуються у рамках проекту ЄС "Фабрика інновацій в громадському транспорті у Варшаві"
  19. Dmytro Kyrylovets: Бути європейцем - це найперше поділяти цінності, які викристалізувалися у досвіді багатьох віків cтановлення європейської цивілізації. Національна ідентифікація, як і культурна приналежність визначає, якими надбаннями ми користуємося, однак набагато важливіше відкривати і сповідувати цінності через акт власного творення себе як особистості.
    Бути європейцем - це бути українцем з відчуття свободи, добросусідськості, взаємоповаги до людської гідності, гордості за власну історію і великих українців, які змінили світ: Пирогова, Сікорського, Корольова, Пулюя, Вернадського, Антонова, Патона та багатьох інших.
    Бути європейцем - це знайти в собі Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса, Ніцше, Фройда, Далі, Еко, зрозуміти і пропустити через себе безкінечність пошуків самоідентифікації і водночас бачити, чути, усвідомлювати Європу в Україні. Це той момент, коли краще відчувати і називати звичними для себе фразами саму сутність процесів, які відбуваються з нами, з або без прив’язки до слів.
    В цьому ми переконалися на виставці фоторобіт конкурсу від Представництва ЄС: всі ми частинка Європи і в кожній частині Європи - Україна! Ми намагалися віднайти її та зрозуміти себе крізь фотооб’єктиви молоді з усієї України. А де ви зможете побачити Європу?
Read next page